Русская версияУкраинская версияМолдавская версияГреческая версияАнглийская версия

Про Томос східних патріархів 1663 р.: Чи виправдовує він зазіхання Константинополя на особливі права у Православній Церкві

Про Томос східних патріархів 1663 р.: Чи виправдовує він зазіхання Константинополя на особливі права у Православній Церкві
Версія для друку
11 травня 2019 р. 10:27

Стаття члена Міжсоборної присутності Руської Православної Церкви, члена Синодальної біблійно-богословської комісії, настоятеля храму Живоначальної Трійці на Воробйових горах м. Москви протоієрея Андрія Новикова.

Обгрунтовуючи претензії на право вищої судово-апеляційної влади Константинопольського престолу в Православній Церкві, особливо ж вторгнення на канонічну територію Руської Церкви і входження в спілкування зі скинутими і відданими анафемі розкольниками, Святіший Патріарх Константинопольський Варфоломій у своїй відповіді Блаженнішому Архієпископу Албанському Анастасію та єпископ Христупольський Макарій у своїй апології дій Константинополя посилаються на історичний документ, коротко іменований «Сувій східних патріархів 1663 р.». З огляду на все це, необхідно докладніше зупинитися на обставинах появи і складання «Сувою», проаналізувати його зміст в тих аспектах, що нас цікавлять, встановити ступінь його авторитетності в контексті Передання Церкви, особливо, пізніших документів догматичного характеру, що видавалися від імені Патріархів Православного Сходу і стосувалися питань місця і передбачуваних повноважень головної Патріаршої кафедри.

Ідея звернутися до східних чи, як тоді ще говорили в Росії, «вселенських» Патріархів (тобто Патріархів колишнього «всесвіту», «ойкумени», Візантійської Імперії) у зв'язку зі справою патріарха Никона була запропонована Царю Олексію Михайловичу Паїсієм Лігарідом, Газьким митрополитом у 1662 році. Останній, на питання Царя про засоби до виправлення ситуації в Руській Церкві, відповів: «Відправ грамоти до чотирьох Східних патріархів» ¹.

Паїсій Лігарід був вельми сумнівною особистістю, за влучним висловом професора С.В. Троїцького, «добре оплаченим безсовісним і аморальним знаряддям боярської кліки і царя, які вирішили позбавити влади патріарха Никона» ². Лігарід закінчив уніатську грецьку колегію св. Афанасія в Римі, видавав книги на захист латинства, у подальшому неодноразово звинувачувався в поширенні пролатинських настроїв на православному Сході. Підтвердженням служить свідчення, що міститься в одному з листів Льва Алляція, яке наводиться протоієреєм Олександром Горським: «Лігарід три роки тому пішов з Риму до Константинополя, для відвідування своєї батьківщини Хіоса, і для поширення в тій країні римської віри» ³. За деякими відомостями, сан священика Лігарід прийняв у Римсько-католицькій церкві. У 1652 р. патріархом Єрусалимським Паїсієм висвячений на митрополита Газького. Яка б не була точна історія набуття Лігарідом сану пресвітера, як зазначає прот. О. Горський, «тривале перебування Паїсія в Римі і навчання в колегії римській, необхідно поєднане зі зреченням від православ'я; його неправомиcліє у творах і засудження патріархами; вельми вірогідні відносини зі своїми колишніми товаришами і знайомими за римським училищем, тепер діяли на користь унії в межах польського панування, — все це не вигадки роздратованої мстивості»⁴. Паїсій, дійсно, не раз був засуджений східними патріархами і помер, перебуваючи в стані заборони від Єрусалимського Патріарха Досифея.

21 грудня 1662 року в Москві було видано Указ Царя Олексія Михайловича про скликання в Москві Собору проти Патріарха Никона і про запрошення на цей Собор Східних Патріархів, до яких були підготовлені відповідні грамоти, без сумніву, складені Паїсієм Лігарідом, який був натхненником, двигуном і маніпулятором всього процесу залучення Східних Патріархів до суду над Патріархом Никоном. Уже сама пишномовна і вітіювата стилістика цих грамот видає руку грецького автора поствізантійської епохи. Грамоти Східним патріархам були відправлені через грецького ієродиякона Мелетія (клірика Константинопольського Патріархату), який проживав у Москві і на якого прямо вказав Паїсій Лігарід. Мелетій був довіреною особою Лігаріда, проживав у будинку останнього і отримував платню із загальної суми, яка виділялася на утримання свити Паїсія. Будучи агентом Лігаріда, Мелетій отримав від нього письмові інструкції «про те, що він повинен говорити усно, як би від Царя, тобто проект питань, зі справою пов'язаних, і відповідей, що найбільше відповідають наміченій меті»⁵.  Сам цей запис був показаний Мелетієм Патріархам Константинопольському Діонісію і Єрусалимському Нектарію.

Отже, у зв'язку з царським запитом з Росії у справі патріарха Никона в Константинополі був складений документ, озаглавлений «Сувій (томос) деяких питань потрібних, на них же відповіді учинені суть від святіших і блаженніших чотирьох Патріархів» ⁶.  Ці відповіді завершуються визначенням: «Постановлено убо загальне і соборне слово є...» ⁷.  На цій підставі деякі історики називають розглянутий документ «соборним визначенням». А єпископ Христупольський Макарій прямо стверджує: «У 1663 році на Константинопольському Соборі, який проходив за участю всіх Східних Патріархів і був зібраний для розгляду питань богословського, літургічного та канонічного змісту, піднятих Московським Патріархатом...» ⁸

Іменування Сувою 1663 г. «соборним визначенням» і пряме твердження єпископа Макарія про проведення в 1663 р. певного «Константинопольського Собору» за участю всіх Східних Патріархів не відповідає дійсності. Встановленим і незаперечним історичним фактом є те, що Сувій був складений у 1663 року в Стамбулі тільки двома східними патріархами — Константинопольським Діонісієм і Єрусалимським Нектарієм. Патріархи Олександрійський Паїсій і Антіохійський Макарій в столиці Османської Імперії були відсутні. Вони підписали документ значно пізніше і не в Стамбулі: Олександрійському Паїсію список Сувою був відвезений вищезазначеним ієродияконом Мелетієм, а Антіохійському Макарію ченцем від Нектарія Єрусалимського. «Константинопольський Собор всіх східних патріархів» у 1663 р. не був зібраний.

Те, що підписи збиралися під готовим текстом у різних ієрархів, засвідчується і відмінністю числа підписів під двома списками Сувою 1663 р.⁹ Під одним з них стоять підписи тільки чотирьох патріархів, під іншим, крім тих же патріархів, підписи чотирнадцяти митрополитів і шести чиновників Константинопольського патріархату. Очевидно, під одним зі списків почали збирати підписи архієреїв, що були в Стамбулі у справах. Причому саме розташування додаткових двадцяти архієрейських і чиновницьких підписів видає той факт, що спочатку текст не готувався до підписання будь-ким ще, крім патріархів — на мікроскопічному полі внизу, що залишилося після підпису патріарха Нектарія, збоку, між рядків, накладаючись один на одного, підписи, що збиралися, ледь втиснуті на сторінку, бути присутніми на якій вони з самого початку не мали.

Якщо Патріарх Варфоломій і єпископ Макарій вважають, що «Собором» можна вважати розсилку тексту на підпис патріархам, які перебували за сотні, якщо не тисячі кілометрів від місця його складання, то тоді треба визнати безглуздим проведення Вселенських Соборів, наприклад, Третього, адже Соборним рішенням можна було оголосити саму переписку, що виявила однодумність предстоятелів двох перших кафедр Стародавньої Церкви: святителів Кирила Олександрійського і Целестіна Римського.

Звертає на себе увагу також твердження патріарха Варфоломія, яке міститься у відповіді голові Албанської Церкви архієпископу Анастасію, що автори Сувою 1663 р. склали його з метою вирішення «25 глав, заданих їм кліром Руської Церкви» ¹⁰.  Єпископ Христупольський Макарій заявляє, що уявний «Константинопольський Собор» 1663 р. був скликаний «для розгляду питань..., піднятих Московським Патріархатом». Цю думку єпископ Макарій підкреслює ще раз: «Московська Церква підняла тоді питання...» ¹¹.  Сказане не відповідає дійсності. Жоден клірик Руської Православної Церкви не звертався з викладеними в Сувої питаннями. Можливо, мається на увазі грамота, реакцією на яку явився Сувій, але вона була підписана Царем Олексієм Михайловичем, а не кліром Московського Патріархату.

Переходячи до змісту Сувою 1663 р. Патріарх Варфоломій пише Блаженнішому Архієпископу Анастасію: «У 8-му питанні «чи належить Константинопольському Престолу всякий суд в інших Церквах і чи від нього отримує всяке церковне питання своє завершення?» відповіли, що «цю перевагу мав Папа до того, як розділилася католицька Церква <..> тепер уже, коли він відколовся, питання всіх інших Церков відсилаються до Константинопольського Престолу і від нього отримують рішення..». Повторять це і в 21 і в 22 питаннях»¹².

У перерахованих пунктах Сувою Константинопольський патріарх формулює, а три східних патріархи, які повністю на той момент залежали від нього, покірно підписують¹³ класичну папську доктрину, явно погоджуючись з претензіями західного папства. Однак, цитуючи 8 питання-відповідь Сувою 1663 р., Патріарх Варфоломій уникає навести повний його текст, який демонструє абсурдність псевдоканонічної логіки підписантів Сувою.

Тож, крім уже цитованого патріархом Варфоломієм, автори Сувою 1663 р. посилаються на 4 правило Сердикського Собору, що нібито надало папам права вищого суду у всій Церкві і на тлумачення Вальсамона, який неодноразово доводив своє бачення «особливих» повноважень Константинопольського патріарха середньовічною папістською фальшивкою — т. зв. «Костянтиновим даром». У Сувої наводяться такі слова Вальсамона: «Встановлені спеціальні привілеї папи не йому тільки належать, але відносяться і до Константинопольського, а після відпадання єпископа Римського від Вселенської Церкви належать тільки Вселенському престолу. Якщо ж з ним згодні й інші патріархи, то і в більш важливих справах винесене рішення не підлягає зміні». У цьому ж розділі автори Сувою, розмірковуючи про 4 правило Сердикського Собору, зокрема, пишуть: «…яко уразуметися может из предисловия соборного того же Карфагенского Собора, и нижее, тем правилом хвалятся архиереи древнего Рима, яко им быша вручены пренесения судов вин епископских всех, и ниже глаголет: яко не все пренесения судов вин епископских всех ему предлагаются, но токмо подданных ему епархий, яже потом престолу Константинопольскому подданы суть, яко да впредь все пренесения судов ему належат»¹⁴.  Логіка цього міркування така: папі належали суди тільки над єпископами його Помісної (Західної) Церкви. Однак після відпадання папи від Православ'я, Константинопольські патріархи набувають права на єпархії папи і, таким чином, стають вищими суддями всієї Церкви. Тут імпліцитно передбачається, що ще до відокремлення папи Константинопольські патріархи були вищою судовою інстанцією для всіх інших Церков, окрім Західної. Але більше звертає на себе увагу не стільки це необгрунтоване положення, а ультрапапська концепція авторів Сувою, що з 11 століття Константинопольські патріархи отримали повноваження навіть більші, ніж могли мати Римські папи в Церкві до їх відпадання.

Сучасний грецький ієрарх і богослов митрополит Пірейський Серафим, розмірковуючи про правила Церкви, зокрема, Сердикського Собору, в контексті претензій Константинопольського престолу на вищу судову апеляційну владу над Православною Церквою, справедливо пише:

«Нерозділена Церква прийняла те що, визначається 3, 4 і 5 правилами Сардикійського Собору і стосується спеціальної привілеї, яка була дана тодішньому Православному єпископу найстарішого Риму заради єпископів, що підкоряються йому і тільки, а не має на увазі покладання на нього найвищої церковної юрисдикції...

Вимоги тодішнього православного єпископа найстарішого Риму про привілеї найвищої церковної юрисдикції були відкинуті Церквою, тому що було прийнято канонічну постанову Карфагенського Собору через святий VI Вселенський Собор, про те, що будуть відлучатися клірики тієї церковної гілки, які звертають свої питання до єпископа найстарішого Риму...

Вальсамон характерно зазначає: «Голоси патріархів не підлягають апеляції» (50, 123, 22 ВГ 1, 38); «Блаженніший Патріарх того діоцезу серед них нехай буде вислуханий і нехай ухвалить те, що згідно з церковними правилами та законами, якщо ніяка зі сторін не висловлюється проти його думки». У «Епанагозі» 11, 6 (JGR, том II, 260) говориться: «Суд Патріарха не підлягає апеляції і не досліджується іншим, оскільки він є главою церковних судів». Священний і великий Фотій в Номоканоні 9, 1 (SA 169) пише: «Рішення патріархів не підлягають апеляції».

Відповідно до цього судова ухвала якого б то не було Святого і Священного Патріаршого Собору, який становить, згідно з нашим канонічним правом, повний собор, і яка приймається після розгляду спірного питання, виявляється, такою, що не підлягає апеляції і може бути скасована лише Вселенським Собором»¹⁵.

Митрополит Пірейський згадує важливі слова Вальсамона. Важливі вони як ясне свідчення суперечливості його тлумачень, коли мова заходить про межі патріаршої влади, юрисдикцію Помісних Церков, повноваження Константинополя. Як цілком очевидно, древні і нові апологети папизма обходять стороною незручні їм цитати Вальсамона, і не тільки його. Це є ясним свідченням того, наскільки далекі вони від об'єктивності.

Кінцівка 8-ї відповіді Сувою східних патріархів пом'якшується таким реченням: «Аще же согласятся прочии Патриарси более вине сущей, ненарушим объявлен будет суд совершенно»¹⁶.  Тобто в найбільш серйозних випадках рішенням Константинопольського патріарха для повної непорушності потрібна згода інших Патріархів. Це істотна обмовка, яка ретельно обходиться і ігнорується патріархом Варфоломієм, концепція якого про владу власного престолу вже не потребує ніяких обмежень.

Справедлива сувора критика даного тексту професором С. В. Троїцьким: «Ця витримка є типовою для прихильників Константинопольської мегаломанії. Поки Римська церква входила до складу Церкви Вселенської, Константинопольські каноністи доводили, що її глава є лише перший між рівними патріархами і що його юрисдикція обмежується лише Західним патріархатом. Але лише тільки відбулося його відділення від Вселенської Церкви, як Константинопольські каноністи почали заявляти претензії на папську спадщину і прагнути до розширення цієї спадщини, почали стверджувати, що папи мали особливі широкі права в Церкві, але, ухилившись в єресь, втратили їх і їх успадкував Константинопольський Патріарх... За своєю суттю відповідь ця є не що інше, як спроба докорінно змінити весь канонічний лад Православної Церкви, узурпувавши на користь Константинопольського Патріарха і залежних від нього трьох інших східних Патріархів права, що за догматичним православним вченням належать вселенському єпископату. Адже якщо всі, навіть найважливіші церковні питання повинні вирішуватися згодою чотирьох східних патріархів, то всі інші єпископи, архієпископи, митрополити і патріархи втрачають своє значення наступників апостолів і зводяться на становище виконавців волі цього східного колегіального папізму, які повинні лише слухати і підкорятися. Питання полягає в тому, коли ж східні Патріархи отримали такі повноваження? Безсумнівно, вони не мали їх під час утворення канонічного кодексу Православної Церкви, оскільки в цьому кодексі немає ні слова про такі права та якщо б всі питання могли вирішуватися згодою чотирьох Патріархів, то Вселенські собори були б не потрібні. Але якщо вони не мали таких прав в епоху Вселенських соборів, то не могли отримати їх і після, оскільки після Вселенських соборів не існувало такої інстанції, яка б могла наділити їх такими повноваженнями.

За православним вченням не тільки папи, але і Патріархи і окремо і разом не мають непогрішності. І історія показує, що єретики бували і на Константинопольському престолі, а в епоху VI Вселенського собору в єресь одночасно ухилилися три Патріарха — Кир Олександрійський, Гонорій Римський і Макарій Антіохійський, за що і були засуджені собором.

Чому ж подібні ухилення від православної істини неможливі і в наші часи? Адже сама вищенаведена відповідь Патріархів є ухиленням від православного вчення в бік східного папізму»¹⁷.

Що стосується 21 запитання-відповіді Сувою, до якого апелює патріарх Варфоломій, то воно ніякого відношення до обговорюваного питання не має, оскільки там йдеться про право архієреїв судити свого патріарха.

22 запитання-відповідь звучить так:

«Питання 22-ге. Якщо підсудний митрополит або Патріарх, будучи засуджений своїми єпископами, відкинувши їх постанову, вдасться до апеляції, що робити?

Відповідь. Постанова Вселенського престолу і Патріархів, що перебувають при ньому (μετ’ ε ϰ είνον), як законна і канонічна, що згідно з вищесказаним має такий привілей, нехай буде проти нього дійсно, оскільки в даному випадку у нього не залишається жодної іншої відмовки»¹⁸.

Ця відповідь, з одного боку, вказує на необхідність соборного розгляду можливих апеляцій патріархів і митрополитів на судові рішення своїх Помісних Церков — що знову ігнорується патріархом Варфоломієм. Однак тут знову очевидно підкреслюється роль Константинопольського патріарха, не прояснюється, чи всі патріархи і предстоятелі Помісних Церков маються на увазі. Це запитання-відповідь неможливо розглядати у відриві від всього контексту документа, особливо від 8 запитання-відповіді, що зачіпає ту ж тему і недвозначно висловлює ідею східного папізму. Видатний каноніст професор С. В. Троїцький прекрасно це розумів. «22-га відповідь є лише спробою Константинопольського Патріарха, — писав Сергій Вікторович, — скориставшись справою Руського Патріарха Никона, отримати право апеляційної інстанції над Патріархами і навіть митрополитами Автокефальної Руської Церкви, для чого, як ми бачили під час аналізу 9-го і 17-го правил Халкідонського собору, немає ніякого канонічного підгрунтя. Адже 22-ге питання могло б бути застосоване і до самої Константинопольської Церкви: що робити, якщо якийсь Константинопольський патріарх чи митрополит Константинопольської Церкви не визнає засудження, винесеного йому Синодом Константинопольської Церкви? І якщо грецькі каноністи не допускають і думки, що в такому випадку питання має вирішити якась інша автокефальна Церква або кілька їх і постанови Константинопольського Синоду про позбавлення влади своїх патріархів (потрібно зауважити, досить часті) вважають остаточними, то чому ж не можуть бути остаточними постанови синодів і соборів інших церков щодо їхніх первоієрархів і яка потреба порушувати в даному випадку начало автокефалії? Засвоюючи собі без будь-яких підстав компетенцію апеляційного суду не тільки для голів церков, але і для підлеглих цим головам митрополитів, Константинопольські патріархи наслідують Римських пап, які бажали бути апеляційними суддями для ієрархів не тільки західних, а й східних, видаючи правила помісного західного Сердикійського собору за правила першого Вселенського Собору, в чому і були викриті Карфагенським Собором»¹⁹.

Яким було моральне обличчя двох з чотирьох патріархів, які підписали Сувій 1663 року — Паїсія Олександрійського і Макарія Антіохійського — добре видно з того, як після участі в суді над патріархом Никоном вони в листі вмовляють Константинопольського патріарха Парфенія IV визнати скинення Никона, розкриваючи, як пише професор Зизикін, «суттєвий мотив, який повинен був впливати і на Константинопольського Патріарха. Вони пишуть, що "звичайні милостині вселенської Церкви і іншим бідним Патріархатам будуть тепер повторені і будуть навіть збільшені і більш задовільні. "І за це ми відповідаємо і про це стараємося щосили"»²⁰.  Особливо примітна особистість патріарха Антіохійського Макарія. Він був прихильником унії і вів на цю тему переговори з папським двором. Як вказує Стівен Рансимен, Макарій «не тільки відправив у 1662 р. визнання свого таємного підпорядкування Риму, але в наступному році публічно привітав папу як свого святого отця на обіді у французькому консульстві Дамаска» ²¹.  У грудні 1663 р. Макарій знову звернувся до Риму як до «Матері-Церкви», приклавши до послання католицьке сповідання віри, підписане власноруч²².  Супроводжувалися всі ці зради Православ'ю, природно, проханнями про допомогу. Подібні фігури навряд чи можна вважати виразниками справжньої і неушкодженої церковної традиції.

Слід ще раз наголосити: ні автори, ні підписанти Сувою 1663 р. не представляли ані повноти Вселенського Православ'я, ані соборної думки всього єпископату своїх Помісних Церков. Вони висловили свою приватну позицію, що в корені суперечить Переданню Православної Церкви.

Крім Сувою 1663 р. існують інші, більш авторитетні документи Східних патріархів — це їх послання 1723 і 1848 рр., а також Окружне Патріарше і Синодальне послання Константинопольської Церкви 1895 р. з приводу енцикліки Лева XIII про об’єднання церков. На відміну від тексту 1663 року ці документи не були призначені для використання в будь-якій внутрішньоцерковній інтризі. Вони стали важливими етапами в спробі максимально повно перед обличчям зовнішнього інославного світу висловити вчення Святої Православної Церкви, у тому числі, з питання про верховенство в Церкві — як правило, в контексті полеміки проти папства. У цьому полягає їх особлива цінність для дослідження даної проблеми.

Послання патріархів Східно-кафолицької Церкви про православну віру (1723 р.) лише трохи торкається теми, що нас цікавить. Розмірковуючи про апостольську спадкоємність єпископату, патріархи звертаються до прикладу первосвятительських кафедр Стародавньої Церкви: «Тому святий Іоанн Дамаскін у четвертому листі своєму до Африканців говорить, що Церква Вселенська взагалі була довірена Єпископам; що наступниками Петра визнаються: в Римі — Климент перший Єпископ, в Антіохії — Єводій, в Олександрії — Марк; що святий Андрій поставив на престолі Константинопольському Стахія; у великому ж святому граді Єрусалимі Господь поставив Єпископом Іакова, після якого був інший Єпископ, а після нього ще інший, і так навіть до нас»²³.  Тут звертає на себе увагу підкреслена рівність всіх патріарших кафедр.

Більшу увагу приділяє питанню першості в Церкві послання Східних патріархів 1848 р. повна назва документа — «Окружне послання Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви до всіх православних християн» ²⁴.  Документ звернений до папи Римського, присвячений полеміці з римсько-католицькими відступами від Православ'я, тому не дивно, що на темі першості документ зупиняється докладно.

«Його Блаженство, — пишуть, зокрема Східні патріархи в Окружному посланні», — говорить, що Коринфяни, з нагоди незгоди, що виникла у них, звернулись до Климента, папи Римського, який обговорив справу, відправив до них послання і вони читали його в церквах. Але ця подія є дуже слабким доказом папської влади в Домі Божому: оскільки Рим був тоді осередком управління і столицею імператорів, то будь-яка справа, скільки-небудь важлива, як у суперечці Коринфян, мала там розбиратися, особливо, якщо одна зі сторін спору вдавалася до стороннього посередництва. Так буває і донині. Патріархи Олександрії, Антіохії і Єрусалиму, у разі справ незвичайних і заплутаних, пишуть до патріарха Константинополя тому, що це місто є столицею самодержців і притому має перевагу, надану Соборами. Якщо братнім сприянням виправиться те, що потребує виправлення, то і добре; якщо ж ні, то справа передається належному уряду. Але це братське сприяння в Християнській Вірі не буває на рахунок свободи Церков Божих. Теж треба сказати і щодо наведених Його Блаженством прикладів з життя святих — Афанасія Великого і Іоанна Златоустого, тобто що це приклади заступництва братнього і такого, що личить перевагам єпископів римських Юлія і Інокентія».

Отже, перевагу першої кафедри Церкви, чи то в дні Климента Римського, чи то в XIX столітті, східні патріархи в 1848 р. бачили в столичному положенні цієї кафедри в межах єдиної держави: спочатку Римської, потім — Османської імперій. Не священні права, не особливий канонічний статус, але природний хід речей змушував при виникненні суперечок звертатися до столиці, Риму чи Константинополя. І навіть у разі прийняття рішень вони мали носити братський, а не наказовий характер, не порушувати свободу Помісних Церков, тобто їх автокефалію. Особливо підкреслюється, що братське сприяння Константинопольського патріарха мало здійснюватися виключно на прохання Предстоятелів Помісних Церков, а не нав'язуватися їм. Причому коло проблем, щодо яких може бути доречним подібне сприяння, обмежується в Окружному посланні тільки такими, які підпадають під можливу подальшу юрисдикцію «самодержця», яким в 1848 році був турецький султан. Таким чином, і ця можлива допомога обмежується патріархами лише територією, підконтрольною султану, і такими справами, які можуть бути підзвітніими рішенню інославної влади, якою був той же султан. Давно вже немає ні Римської, ні Османської імперій, ні василевсів, ні султанів, а сам Константинополь є не столицею, а провінційним містом світської Турецької республіки. За логікою Окружного послання 1848 р. навіть символічні переваги Константинопольської кафедри тепер зовсім втрачають свою актуальність.

Ще більш категоричним щодо будь-яких домагань будь-якої кафедри на владні претензії над Церквою Христовою є текст Окружного Патріаршого і Синодального послання Константинопольській Церкві 1895 р. з приводу енцикліки Лева XIII про з'єднання церков ²⁵.  Слова, що звучать у ньому, набувають виняткової актуальності в контексті сучасної папістської і розкольницької політики патріарха Варфоломія і підлеглого йому синоду Константинопольського патріархату:

«Всякий єпископ є глава і предстоятель своєї приватної Церкви, який підпорядковується тільки соборним постановам і рішенням кафолицької Церкви як єдино непогрішної, і жодним чином не становив, як показує церковна історія, виключення з цього правила і єпископ римський. Єдиний же вічний Началовождь і безсмертний Глава Церкви Господь наш Ісус Христос, Той є Голова тілу Церкви (Кол.1.18)... Божественні отці, шануючи єпископа Риму тільки як єпископа царюючого града імперії, надали йому почесний привілей головування, дивилися на нього просто як на першого між іншими єпископами, тобто першого між рівними, який привілей дали потім і єпископу міста Константинополя, коли це місто стало царюючим в Римській імперії, як свідчить про те 28-ме правило 4-го Вселенського Халкідонського собору, що містить, між іншим, таке: У всьому наслідуючи визначення св. отців, і ми визначаємо про переваги святішої церкви Константинополя, нового Риму. Бо престолу старого Риму отці пристойно дали переваги: оскільки то був град, що панує. Дотримуючись того ж спонукання, і 150 єпископів... (тобто, хто був у дні Феодосія на 2 Вселенському соборі в Константинополі) надали рівні переваги святішому престолу нового Риму. З цього правила випливає, що єпископ Римський є рівночесним єпископу Церкви Константинопольської і єпископам інших Церков, і ні в якому правилі і ні у кого з отців немає і натяку на те, що єпископ Риму є єдиний начальник кафолицької Церкви і непогрішний суддя єпископів інших незалежних і автокефальних Церков...

Кожна окремо автокефальна Церква на Сході і Заході була цілком незалежною і самоврядною за часів семи Вселенських соборів. Як єпископи автокефальних Церков Сходу, так і єпископи Африки, Іспанії, Галлії, Німеччині та Британії керували справами своїх Церков — кожен через свої помісні собори, а єпископ Римський не мав права втручання, будучи і сам також підпорядкований соборним постановам. З важливих питань, які вимагали затвердження кафолицької Церкви, зверталися до Вселенського собору, який один тільки був і є найвищою владою в кафолицькій Церкві» (пп. 14-17).

Позиція Патріарха і членів Синоду Константинопольської Церкви в 1895 р. виражена ясно і недвозначно:

1) все предстоятелі автокефальних Церков підпорядковуються тільки соборним рішенням Православної Церкви і не підзвітні жодному іншому предстоятелю, у такому ж становищі перебуває найперший єпископ Православ'я;

2) першість і привілей Римської і Константинопольської кафедр походять виняткового зі столичного імперського статусу, який колись мали ці міста;

3) першість Римського і Константинопольського єпископів встановлена в сенсі «першого між рівними», а єдиний привілей — це «почесний привілей головування», і нічого більше;

4) всі предстоятелі Церков рівночесні між собою, включаючи Римського і Константинопольського, єпископ Римський (отже, і зовсім рівночесний йому єпископ Константинопольський) не може бути ні «єдиним начальником Вселенської Церкви», ні (sic!) «непогрішним суддею єпископів інших незалежних і автокефальних Церков»;

5) кожна Помісна Церква є «цілком незалежною і самоврядною», найперший за честю єпископ у Церкві Вселенській не має права втручання, всі питання загальноцерковного значення вирішуються тільки на Вселенському Соборі.

У світлі зневажливих заяв патріарха Варфоломія про другосортність слов'янських народів у Православ'ї незайвим буде навести висловлювання про слов'янські Церкви, і особливо, про Руську Церкву, що міститься в Окружному посланні 1895 р. Константинопольського патріарха Анфіма і членів Синоду Константинопольського Патріархату у зв'язку із закликами Римського папи до слов'ян звернутися до католицизму. З урахуванням сьогоднішніх нападок на Руську Православну Церкву ці слова Церкви Константинопольської, що пролунали понад 120 років тому, звучать пророчо:

«Але від усіх цих шкідливих впливів благодаттю Божою врятовані неушкодженими православні слов'янські Церкви, улюблені дочки православного Сходу, і особливо велика і славна Церква богоспасенної Росії зберегли і збережуть до скону віків Православ'я віри, являючи собою ясне свідчення свободи у Христі».

Протоієрей Андрій Новіков

________________________

¹ Макарий (Булгаков), митр. История Русской Церкви. Кн. 7. М, 1996, с. 214.

² Троицкий С. В. По поводу неудачной защиты ложной теории // Единство Церкви. М, 2016, с. 441.

³ Горский А., прот. Несколько сведений о Паисие Лигариде, до прибытия его в Россию // https://azbyka.ru/otechnik/Aleksandr_Gorskij/neskolko-svedenij-o-paisie-ligaride-do-pribytija-ego-v-rossiyu/

⁴ Там же.

⁵ Зызыкин М. В. Патриарх Никон и его государственные и канонические идеи. Ч III. Варшава, 1938, с. 80.

⁶ Собрание государственных грамот и договоров. Ч. IV. М, 1826, с. 84.

⁷ Там же, с. 115.

⁸ http://rgada.info/4/index2.php?str=322 и http://rgada.info/4/index2.php?str=323

⁹ Макарий (Булгаков), митр. Вк. твори, с. 422.

¹⁰ https://rusk.ru/newsdata.php?idar=83905

¹¹ http://www.sedmitza.ru/data/2018/10/24/1226248489/Kommentarii_k_interv_yu_episkopa_Makarija_18.10.2018.pdf

¹² https://rusk.ru/newsdata.php?idar=83905

¹³ Тут не можна не процитувати професора С. В. Троїцького: «Для того, хто знає, в якому важкому становищі і в якій залежності від Константинопольського Патріарха, що спирався на владу турецького султана, перебували ці церкви, не буде дивним, чому ці папістські акти не завжди отримували відсіч на Сході, але будь-який православний богослов, що знає догматичне і канонічне вчення про устрій Церкви, не може не здивуватися, як можна посилатися на такі акти». (Троицкий С. В. Вк. твори, с. 436).

¹⁴ Собрание государственных грамот и договоров. Ч. IV. М, 1826, с. 96.

¹⁵ https://mospat.ru/ru/2019/01/16/news169060/

¹⁶ Собрание государственных грамот и договоров. Ч. IV, с. 97.

¹⁷ Троицкий С. В. Вк. твори, с. 437-440.

¹⁸ Там же, с. 440.

¹⁹ Там же, с. 440-441.

²⁰ Зызыкин М. Вк. твори, с. 84.

²¹ Рансимэн С. Великая Церковь в пленении. СПб, 2006, с. 241.

²² Православная Энциклопедия. Т. XLII. М, 2016, с. 538.

²³ Послание патриархов Восточно-кафолической Церкви о православной вере (1723 г.) // https://azbyka.ru/otechnik/bogoslovie/1723/

²⁴ Див. повний текст: http://www.voskres.ru/bogoslovie/poslanie.htm

²⁵ Текст документа: Догматические послания православных иерархов. Київ, 2012, с. 245-270.

Служба комунікаціх ВЗЦЗ/Патріархія.ru

Матеріали за темою

О «мирном письме» Архиепископа Элладской Православной Церкви Иеронима и подлинном мире в мировом Православии [Стаття]

У чому помиляється Патріарх Варфоломій. Про суть, причини та шляхи подолання сучасної кризи міжцерковних відносин [Стаття]

Митрополит Волоколамський Іларіон: Повнота відповідальності за рішення Елладської Церкви щодо українського розколу лежить на Константинопольському Патріархові [Iнтерв'ю]

О недействительности хиротоний украинских раскольников и неканоничности «Православной церкви Украины» [Стаття]

Возз'єднання Київської митрополії з Руською Церквою: як це було і чому [Iнтерв'ю]

Дволикий Янус Фанара. Інтерв'ю доктора історичних наук М. Шкаровського [Iнтерв'ю]

Про Томос східних патріархів 1663 р.: Чи виправдовує він зазіхання Константинополя на особливі права у Православній Церкві [Стаття]

Константинополь і Москва: історичні віхи «материнської турботи» [Стаття]

Митрополит Волоколамский Иларион: В Русской Православной Церкви очень положительно оценивают инициативу Иерусалимского Патриарха о проведении встречи Предстоятелей Поместных Церквей для обсуждения ситуации в мировом Православии [Iнтерв'ю]

Слово Блаженнейшего Патриарха Иерусалимского Феофила на церемонии вручения премии Международного фонда единства православных народов [Привітання та звернення]

Слово Святейшего Патриарха Кирилла за Божественной литургией в Храме Христа Спасителя по случаю прибытия Патриарха Иерусалимского Феофила [Патріарх : Привітання та звернення]

Слово Святейшего Патриарха Кирилла после Литургии в Храме Христа Спасителя [Патріарх : Проповіді]

Інші статті

О «мирном письме» Архиепископа Элладской Православной Церкви Иеронима и подлинном мире в мировом Православии

Важность стояния в истине: по поводу высказываний митрополита Гортинского Иеремии

У чому помиляється Патріарх Варфоломій. Про суть, причини та шляхи подолання сучасної кризи міжцерковних відносин

Єпископ Бачський Іриней: Елладська Церква визнала «Православну Церкву України»

Єдність Церкви за образом Єдності Святої Трійці (Православна Тріадологія як основа Православної еклезіології)

О недействительности хиротоний украинских раскольников и неканоничности «Православной церкви Украины»

Раскол ценой обмана: в завершение дискуссии о неканонических «чекалинских хиротониях» так называемой «Православной церкви Украины»

Открытое письмо митрополита Кифирского Серафима по украинскому церковному вопросу

Письмо митрополита Кифирского и Антикифирского Серафима Предстоятелю и членам Синода Элладской Православной Церкви от 23 июля 2019 года

Письмо митрополита Кифирского и Антикифирского Серафима Предстоятелю и членам Синода Элладской Православной Церкви от 29 мая 2019 года